Зоряний дощ

У глибинах Всесвіту, далеко за орбітою Плутона, жила невелика комета. В космосі було холодно і комета весь час мерзла. її серце-ядро перетворилося на шматки льоду, в які вмерзлися камінці, шо їх вона назбирала за своє життя, руха­ючись далеко-далеко від Сонця. Іноді вона чула, як між собою розмовляли інші комети, набагато більші, ніж вона, яким пощастило побачити Сонце зблизька. Одна розповідала, що поблизу Сонця с планети і що деякі з них оточені такою густою веленою, що крізь неї нічого не видно. А планета Сатурн має кільце, яке здалеку нагадує величезний капелюх — сомбреро. Друга комета повідомила, шо її сусідка настільки близько про­летіла біля найбільшої планети — Юпітера, що той запросив її до себе в гості. Певно, їй там сподобалоса, бо більше вона не поверталася. Третя вихвалялась, що сам Марс їй підморгував і так розхвалювався при цьому, що на його поверхні піднялася страшенна піщана буря, якої не було вже сотні років. А комета Галлея розповіла про красиву блакитну планету — Землю, біля якої вона якось пройшла так близько, що навіть своїм хвостом її зачепила.

«Невже ж ніколи цього не побачу?—думала неве­лика комета. — Невже так і буду старіти на задвірках Сонячної системи? Я ж так хочу побачити Всесвіт!»

У житті всяке трапляється. Так сталося, що коли наша комета в черговий раз проходила сво­єю траєкторією, то підійшла ближче до Сонця, ніж завжди. Вона відчула його тепло і наважилася зазирнути йому у вічі. Сонце притягувало її своїм чарівним блиском, викидало назустріч коме­ті пишні протуберанці. Від почуттів, які розпи­рали його, збурювалося магнітне поле, і на Сонці виникали все нові і нові плями (був саме рік мак­симуму сонячної актив­ності). І комета здалася: її серце почало танути. Спочатку навколо комети утворилася газова хмар­ка, яка при наближенні до Сонця збільшувалася і вже не могла триматися біля ядра. Сонце на від­стані тиснуло на хмарку своїми променями, і вона витягувалася. А земляни, які рідко бачили таку яскраву комету, почали говорити: «Подивіться, яка хвостата зоря! Цей хвіст — ніби шлейф за нареченою Сонця!»

Комета була дуже гордою від своєї «фати» і рада, бо нарешті побачила Землю. Але не зверну­ла уваги на те, що сама вона все зменшується і зменшується. І настав момент, коли камінці, які були вкраплені в лід ядра, вже нічим не скріплювалися, бо лід розтанув. Вони розлетілися вздовж усієї орбіти комети і почали знову віддалятися від Сонця. Але це вже була не комета, а тільки спогад про неї.

Коли пройшов час, рівний періоду обертання колишньої комети навколо Сонця, Земля зустрі­лася тільки з її рештками. Маленькі часточки сер­ця комети влітали в атмосферу Землі. Згоряючи, вони залишали слід у нічному небі, а земляни, дивлячись на ці падаючі зорі, загадували бажан­ня. На Землі випадав «зоряний дощ». Це комета посилала свій прощальний салют блакитній пла­неті.

Реклама

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s